Рід Шанковських походить із Волині. Історичні обставини були причиною того, що дехто з роду змінив своє місце проживання. Так 8-го квітня 1793 р. був т. зв. Другий поділ Польщі (між Прусією і Росією), після чого цариця Катерина ІІ забрала Київщину, Поділля і східну Волинь (в тій частині Волині були тоді в більшості греко-католики або "уніяти"). Цариця відразу вимагала послуху, і вже 9-го квітня 1793 шляхта і священики мусили складати присягу на вірність царатові. Новоназначений археєпископом вимагав від греко-католиків "повороту в обійми північної православної церкви" («безбоязненно возвращаться в объятия православной восточной церкви»). Так царська влада не тільки перекручувала історичні факти про "поворот до православної церкви", але виразно натискала і спрямовували на русифікацію українців через вірність і членство у "північній" (себто російській) церкві.
Тоді 1793 року три брати - два священики і один теолог, о. Яків, о. Матвій і теолог Тома, - сини о. Платона Шанковського (греко-католицького священика з Черняхова на Житомирщині, який мав 12 синів і 4 дочки) втекли в Галичину. Цей рішучий крок молодих братів Шанковських змінив долю цілого роду: ті, що залишилися на Волині були змушені прийняти російське православ'я або переходили на римокалицьку віру, і часто потім не почувалися вже українцями. Ще до 1793 року цей рід Шанковських (гербу Любич і Кривда) мав уже 11 поколінь на священичій службі.
Ті повищі три брати Шанковські в Галичині дальше присвятилися служити Українській Греко-католицькій Церкві і десятиліттями служили парохами близько границі на Збручі, в околиці Гусятина і Копичинців. Отець Матвій, який раніше був професором Луцької духовної семінарії, став професором "Студіюм Рутенум" в Галичині, а з часом єпископом (+1809). За польської інвазії, під час відсутності митрополита Ангеловича, був адміністратором Львівської архієпархії. Брат Тома закінчив студії теології у Львові і був священиком в Оглядові, на Радехівщині. О. Яків (парох в Копичинцях 1828-1890) одружився із Катериною Білінською, і вони мали 4-х синів і 2 дочки. Один із них, о. Юліян (священик у селі Хлопівці, повіт Копичинці, 1860-1866) одружився із Юлією Пілявською, коли вона мала всього 14 років. Вони також мали четверо синів; о. Юліян швидко помер, і його дружина залишалася вдовою маючи 24 роки. Тоді у Західній Європі вже почав розвиватися рух рівноправності для жінок, і батько вдови (о. Пілявський) вважав, що дочка повинна мати змогу виховувати дітей та жити фінансово незалежною, і тому допоміг їй виїхати на студії музики до Львова, Кракова і Відня. На той час дітей взяла родина. Коли Юлія закінчила студії і вже концертувала, вона повернулася в Галичину, до Тернополя. Вона забрала до себе синів (Ромуальда, Володимира і наймолодшого, Северина), і навчала теорію музики і гру на фортепіано; серед її учнів була Соломія Крушельницька і її сестра.
(Казали, що Соломія не любила грати на фортепіано, Юля Пілявська мала з цим проблеми й остаточно просила директора Тернопільської консерваторії послухати ученицю. Коли Соломія неуспішо заграла, він запитав її "а може ти любиш співати?" Почувши її голос, він зрозумів що весь її талант там і порадив зосередитися на голосі. Серед родини Шанковських залишився жарт, що якби Юля Пілявська не звернула уваги директора на Соломіїн брак зацікавлення до фортепіано, то вона може не була б співачкою, не зустріла б композитора Пуччіні, який написав для неї другий варіант "Мадам Баттефлай" – що став дуже успішним після того, як Соломія співала головну роль під дириґентурою славного Тосканіні.)
Северин Шанковський (1865-1942) закінчив гімназію, тоді був рік у війську і пішов на студії теології у Львові. Коли він був на 4-му році теології, в Копичинцях хотіли збудувати нову, муровану церкву, бо стара (на "Горі"), дерев'яна вже була в поганому стані. У справі будови нової церкви "на Горі" звернулися до Северина, щоби вибрав відповідний стиль. Йому найбільше подобалася київська св. Софія, і в такім стилі побудували нову церкву у Копичинцях. В народі переказували, що до копичинецької церкви у Кутцях колись вступав молитися гетьман Богдан Хмельницький, і відтоді Кутець звали "Гетьманщиною".
Після закінчення студій, Северин одружився із Льонгиною Калинович (дочкою Тита і Філіпіни Вісневської).
Вони мали 6 дітей: Мстиславу (одружена Балацька), Марію (одр. Залеська), Якова, Миколу, Софію (одр. Негребецька) і сина Льонгина.
Спочатку о. Северин служив співробітником в різних селах Коломийщини, а тоді став парохом у Чабарівці і у трьох Нижбірках (Старому, Новому і Шляхотському). Як парох, о. Северин займався реконструкцією церкви у Нижбірку Новім.
Він також був учасником різних акцій, щоби допомогти своїм парафіянам. Так, 1908 року, перебуваючи парохом в с. Чабарівка, він разом із сусідніми священиками, звернувся до українського посла І. Кивелюка, щоби мати залізничну зупинку для поїзду, який проходив навіть майже попри проборство. Така зупинка дуже допомогла селянам, бо не тільки мали легший контакт із містами, але вони також могли возити молоко і городину поїздом на базар. А головне, що українські діти з Чабарівки, Васильківців, Крогульця та околиць могли їздити до приватної української ґімназії у Копичинцях.
Історичні обставини психологічо впливали на світосприймання жителів околиці. Копичинці, Гусятин і Нижбірок були так близько до ріки Збруч, з її політичною символікою двох політичних світів, що населення відчувало це у різних століттях. Родина о. декана Якова Шанковського мала церковний календар, де він записав: "Сьогодні переходив Наполеон з військом через Галичину, на схід, до Росії." Предок так передав те відчуття світових подій, що відбувалися на рідній території. Другий приклад: діти о. Северина часто згадували про те, як близько Нижбірок до того місця, де 1848 р. у Збручі (біля села Личківці коло Гусятина) знайшли старовинного божка наших предків – Світовида, що дивиться на чотири сторони світу.
Ріка Збруч десятиліттями служила як кордон і тому там переходили і окремі люди і військові формації. Після неуспішних боїв часто перевозили великі числа ранених воїнів. Отець Северин розповідав, що коли під час пошесті тифу ішов до хворих воїнів, єдиною охороною перед цією хворобою мав у кишені часник, а в руках хрест. Саме завдяки тому, що Нижбірок був близько переходу границею, воїни українських формацій (УСС та УГА) зупинялися там. Це так зовсім невідомі люди випадково принесли посвідку про те, що Микола, син о. Северина, згинув як воїн УСС.
Після І світової війни у Нижбірок зайшла племінниця Тараса Шевченка – Людмила (зі своєю опікункою). Вона провела кілька днів у о. Северина, зазнайомилася з його дітьми, а зокрема потоваришувала з його сином Яковом. Людмила потребувала перейти границю додому. Їй у цьому допомогли діти о. Северина. Пізніше вона передала свою світлину через Михайла Грушевського. Він також вступав до Нижбірка.??? Коли його запитували про його прізвище і прізвище Тараса Шевченка-Грушівського (прізвище поетового діда), то колишній Президент України та історик казав, що справді можливе навіть якесь посвоячення. Дружина Грушевського, Марія також переходила границю через Збруч і зупинилася в о. Северина.
З допомогою своєї дружини Льонгини, о. Северин займався сиротами і широкою культурно-патріотичною освітою своїх парафіян (керував Просвітою, читальні, акції домагання ґімназії з українською мовою навчання).
У 1926 році в Копичинецькому повіті місцевими священиками було організовано свято «Молодь Христові»
Активну участь в ньому взяла молодь села Нижбірка, яку зорганізував місцевий священик о. Северин Шанковський.
Молодь с. Нижбірок під час походу на свято в м. Копичинці, 1926 р
Активна діяльність отця Северина Шанковського довела до того, що коли прийшла комуністична влада 1939 р., його безперервно кликали на переслухування. Так 1941 р. о. Северин мусив їздити на різні "розмови" до Гусятина, ніби на тему чи папа римський є святим і т. п. Закінчилося це тим, що зимою 1942 р., управа села в числі трьох 18-літніх комуністів викинула о. Северина надвір, на сніг, зі забороною людям брати його до себе в хату; та отець не хотів їхати кудись дальше до дітей, бо бажав бути близько церкви.
Будинок о.Северина Шанковського
Тільки найбідніша ("пролетарська") родина (побіч церкви) не побоялася погроз комуністичних активістів і остаточно взяла пароха до своєї хати. Це були Марія та Андрій Кравчуки (їхні сини Михайло і Микола; старший став священиком, а потім і його син), які були приятелями і дорадниками отцеві у господарських справах. Після кількох тижнів отець Северин помер.
Льонгіна Шанковська з активними діячами «Просвіти» в Нижбірку, 1943 р.
Та дуже скоро прийшли другі окупанти – нацисти; серед осіб, яких вони зловили і вивозили поїздом був один із тих молодиків, що викинули о. Северина на сніг. Хлопець утік із поїзду (яким забирали жидів) і прийшов до паніматки Льонгини щоби його заховала (вона тоді жила у сина Якова), бо вона була відома за свою добродійну роботу в околиці. Вона його переховувала, вночі несла йому їжу на стрих, випадково спричинила пожежу, хотіла сама гасити, простудилася і швидко померла. Так вона по-християнськи рятувала молоду людину іншого віровизнання, помимо того, що той молодик недавно довів до смерті її чоловіка, о. Северина.
Історичні події взяли ще кілька жертв з рідні о. Северина: син Микола згинув у рядах УСС-ів, а син Яків був засуджений на 20 років заслання на Сибір, за те, що допомагав УПА. Коли його звільнили (амністія після смерті Сталіна), то знову його багато разів допитували хто зі села допомагав упівцям чи був в УПА; коли він мовчав, то грозили, що знову вишлють його на Сибір. Через нове переслідування Яків переїхав у Польщу, де його дружина (учителька Казимира Шозда) мала рідню.
Хоча ті предки, що прийшли в Галичину 1793 р. мали в більшості синів, з роду предка о. Якова, у наймолодшому поколінні у чоловічій лінії не залишилося нікого з прізвищем Шанковських. Є тільки праправнучки Лариса Залеська Онишкевич, Ірена Балацька Ковальчук, Христина Негребецька, Марта Шанковська Шморгун і їхні діти.
Інформацію про родину Шанковських надала Лариса Залеська Онишкевич (українознавець, літературознавець, доктор філософії Пенсильванського університету, голова Наукового товариства ім. Шевченка в США (2000—2006). Відомий дослідник української драми, автор праць із порівняльного літературознавства, славістики, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка),