Кожне село повинно знати свою історію, своє минуле, свій розвиток, часи його розквіту та занепаду, які були помилки та чи можливо було їх уникнути. Бо хто не знає минулого, той не вартий майбутнього.
Священик Юрій Федорів
Час невблаганно спливає... Спливають роки, забираючи із собою події, які стаються в нашому житті і все те,чим жили і чим живемо сьогодні.Нам здається, що ми все пам'ятаемо, все знаємо.Але мине якихось десять-двадцять років — починаємо пригадувати, як то було, а вже так просто пригадати не можемо. Людська пам'ять не безмежна. Одні події витісняють інші.
Є люди, яким минуло 60-70 років, і вони мало що пам'ятають, що з ними було в дитинстві. А є, як ми їх називаємо, старожили, які пам'ятають не тільки про своє дитинство, а ще й про те, що їхні батьки розповідали. Дуже цікаво слухати такого співбесідника. Але тоді рідко кому спадає на думку все те записати для нащадків.
А то все — історія. Наша історія!
Розповіді і згадки — цінна інформація для написання історій. Проте ця інформація буває не завжди точна. А от архівні документи — це вперта річ. Хоч і там вкрадаються неточності. Тому гарантувати точність усіх подій, напевно, не може ніхто. Навіть серед історій визначних науковців трапляються різні трактування окремих подій, є неточності в датах.
Сьогодні стало доступним писати історії про свій край, свій район, свою місцевість. Нашою метою було описати широко історію рідного села на підставі розповідей старожилів, архівних документів, досліджень. Бо село і його жителі цього варті.
У центральному державному історичному архіві України у Львові є документи про село Нижбірок. 3 ними, правда, важко працювати, бо написані вони переважно німецькою, (а деякі — німецькою готикою), польською мовами. Це ускладнює не лише переклад, але й саме дослідження.
Відомо, що багато документів польської доби (до 1772 року) знаходяться в Краківському державному архіві, але вони для нас недоступні.